Занадто
Я занадто думаю, про те, що є,
І про те, що було-загуло,
Занадто мрію про далеке своє,
І яку далечінь пройшло
Те невимовне щось у мені,
Близьке, тепле й приємне,
Що комусь відкривається уві сні,
І, часом, відчувається, як позаземне.
Я зандто пильно вдивляюсь у небо,
Ніби хочу побачити там
Незгасне для людей, одвічне їх кредо,
Залишене на згадку іншим світам.
Проте, я не бачу його, не у небі воно,
Не у нас з тобою над головою,
А у очах твоїх бездонних заховано,
Відкрите, можливо, однією лиш мною.
Занадто сильно переживаю за завтра,
Ніби там криється страшний дикий звір,
Схожий на великого і неминучого ката,
Проте, побачити його мене щодня підводить зір.
Чи, може, я лиш занадто боюсь,
Залишивши осторонь всі свої сили?
Але ж, добровільно в полон я не здаюсь!
Хіба тільки, якби мене дуже сильно просили....
Я занадто рідко б'юсь заради спокою,
Заради великої щасливої казки,
І занадто часто у війні із собою
Я терплю раз за разом ганебні поразки.
Занадто часто у людях шукаю твоє обличчя,
Ніби на ньому весь світ мій став,
Проте, бачу лиш незнайомих рис розмаїття,
У яких повно власних справ.
Занадто часто мрії ведуть у нікуди,
Залишивши у роті лиш терпкий смак гіркоти,
Що розливається тілом і відчувається всюди,
Як знак одночасної поразки і правоти.
А ще згадую, як занадто відверто
Приховував хтось від мене у мені
Плакати під гаслом "секретно",
Мого невігластва рахуючи дні.
Але, все ж, не довго ховола я правду від себе.
Тепер вона не така вже для мене страшна,
Бо розповідаю часто собі свою казку про тебе,
Відкриваючи щоразу у ній книгу життя,
За якою ми один одного знайшли б неминуче,
За якою горя у нашому світі не стало,
Проте шукали веселих пригод для себе охоче,
Адже щастя з тобою не буває замало.
